Комунарський районний суд м. Запоріжжя

АНАЛІЗ РОЗГЛЯДУ СПРАВ, ЩО ВИНИКАЮТЬ З ЖИТЛОВИХ ПРАВОВІДНОСИН

Серед основних прав і свобод людини і громадянина Конституція України проголошує право на житло. Тобто право на житло - це одне із найважливіших соціально-економічних прав громадян України, оскільки воно стосується основ життя людини.

Відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини « Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров’я й добробуту її самої та її родини ».

Невід’ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року (ст. 10). При цьому, як вбачається із п. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року, право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.

Повага до права людини на житло закріплена також у ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод.

У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Невід’ємною умовою становлення правової держави є дотримання прав і свобод громадянина, особливо тих, що гарантовані Конституцією. В умовах сьогодення у суспільстві все більш зміцнюється та виходить на перший план розуміння права на житло, як одного з природних і невід'ємних прав людини. Права людини, що невідривно пов'язані з житловими, встановлені та захищаються низкою нормативних актів, що діють в Україні.

Основним законодавчим актом у сфері регулювання житлових відносин є Конституція України та Житловий кодекс України, прийнятий у 1983 році. (далі - ЖК України).

17 липня 1997 року Україна ратифікувала римську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенцію), а також Перший протокол та протоколи №№ 2, 4, 7 та 11 до цієї Конвенції. Певна увага приділена у Конвенції правам людини, що пов'язані з житлом. Так, п. 1 ст. 8 Конвенції встановлює, що кожна людина має право на повагу до її житла. Цим правом закріплена недоторканність житла, яка проголошена також ст. 30 Конституції України. Відповідно до цього ніхто не може перешкоджати особі у законному володінні, користуванні чи розпорядженні своїм житлом, а будь-які порушення цих повноважень захищаються у встановленому законом порядку. Зокрема глава 23 Цивільного кодексу України встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інший правочин, не заборонений законом. Але, як зазначено у ч. 3 ст. 13 Конституції України, власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству. Тому право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.

Право на житло є одним з найбільш природних і невід’ємних прав людини. Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло, але це право, як і кожне інше, має преюдиційне значення, якщо може бути реалізоване.

А право кожного захищати свої права і свободи, права і свободи інших осіб від посягань найчастіше реалізується шляхом звернення до компетентних органів. І серед різноманітних національних механізмів і засобів забезпечення прав і свобод людини найбільш поширеним є судовий захист.

Правильний і своєчасний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права особи на житло, захисту прав і охоронюваних законом інтересів державних органів, підприємств та установ, організацій у здійсненні покладених на них завдань щодо управління житловим фондом, його експлуатації та збереження.

В даний час проблема забезпечення права особи на житло набуває особливого значення і складнощі полягають не тільки у недосконалості законодавства, проблемах щодо реалізації права на житло, а й у недостатньому рівні його захищеності від правопорушень через різні об'єктивні та суб'єктивні чинники.

Система забезпечення житлових прав і свобод людини в сучасній Україні поки перебуває на стадії становлення, а реалізованість та захищеність окремих прав і свобод залишається й досі на невисокому рівні.

Разом з тим захист у житловій сфері має певні особливості. Його необхідно розглядати як передбачені законодавством заходи, що здійснюються державними органами, з визнання порушення та поновлення прав і законних інтересів як наймачів житлового фонду, так і власників житла.

Досконалий розгляд житлових спорів є запорукою своєчасного, реального здійснення конституційного права громадян на житло і зміцнення законності у житлових правовідносинах.

Правова регламентація при розгляді судом справ, що виникають із житлових правовідносин здійснюється:

Конституцією України;

Житловим кодексом УРСР,

Цивільним кодексом України,

Цивільним процесуальним кодексом України,

Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та іншими нормативно-правовими актами України з житлових питань.

Роз’яснення окремих питань, що можуть виникати під час розгляду цієї категорії справ містяться у:

- Постанові Пленуму Верховного Суду України „Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України” від 12 квітня 1985 року №2;

- Постанові Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07.02.2014 року;

- Аналізі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо «Судової практики застосування Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" від 01.08.2013 року;

- Листі Верховного Суду України від 26 травня 2001 року про викладення правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій судових справ (Житлове право) та інш.

Окрім того, слід звернути увагу на норми міжнародного законодавства, які регулюють дану сферу правовідносин. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов’язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров’я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

До спорів, що виникають із житлових правовідносин відносяться:

- спори про виселення;

- спори про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням;

- спори про стягнення плати за користування житлом;

- спори про усунення перешкод у користуванні власністю;

- про визнання права користування житловим приміщенням та інш.

У даному аналізі проаналізовано стан розгляду Комунарським районним судом м.Запоріжжя справ по спорам, що виникають із житлових правовідносин за 2014 (2013) роки, згідно річних статистичних звітів.

Особливості застосування норм матеріального та процесуального права при розгляді цивільних справ про визнання особою такою, що втратила право на користування житлом та виселення.

Статті 61-70 ЖК України передбачають і встановлюють порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.

Поряд з цим нормами глави 59 ЦК України встановлюється порядок користування житлом за договором найму (оренди).

Особливим інститутом житлового права є збереження житла за тимчасово відсутніми. Порядок збереження житла за тимчасово відсутніми членами сім’ї наймача житла державного, комунального житлового фонду визначено ст. 71 ЖК України, а їхні права та обов’язки - ст. 78 ЖК України, які встановлюють випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадинами. У той же час, умови збереження житла за цивільним законодавством визначаються строками встановленими за згодою сторін, абсолютне право власності на житло не обмежується ні строками, ні територією.

В Україні виникають питання щодо житла, яке не використовується власниками протягом досить тривалого часу. Так, деякі власники вже змінили місце проживання на території України на територію інших держав. Якщо такі співвласники багатоквартирного житлового будинку не беруть участі в його утриманні протягом певного часу, наприклад 3-х років, то необхідно ставити питання про використання житла не за призначенням.

ЖК поширив правила щодо збереження житла також наймачів, членів їх сімей. Зберігається право на житло (за всіма особами, які зникли безвісти) протягом шести місяців – з моменту зникнення особи до дня набрання законної сили рішення суду про оголошення її безвісти відсутньою або померлою.

Відповідно до ст. 71 ЖК України за тимчасової відсутності наймача або членів сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк, за заявою відсутнього, може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору – судом. Тимчасова відсутність особи може бути безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тимчасова відсутність наймача, членів його сім’ї не потребує згоди інших членів сім’ї. Не має значення і причина відсутності, якщо остання не перевищила шість місяців.

У разі відсутності особи понад шість місяців при розгляді позову про визнання її такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини справи, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Якщо тимчасова відсутність особи перевищила шість місяців, члени сім’ї, навіть колишні, а також наймодавець, мають право звернутись із позовом про визнання її такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.

Так, значну кількість таких позовів становлять позови власників житла (громадян) до осіб, які користувалися житлом на правах сім ’ ї власника, і в даний час перестали бути членом сім’ї. При розгляді таких спорів суди застосовують норми ст.71, 72 ЖК України, що вважається помилковою.

Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав і інтересів осіб. Виходячи з загальних положень права власності, власнику належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Захист права власності регулюється нормами Цивільного кодексу України.

Зміст ст. 405 ЦК України передбачає, що члени сім ’ ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право користування цим житлом. Право користування житлом втрачає член сім ’ ї власника у разі відсутності без поважних причин понад один рік.

Цивільне законодавство не передбачає збереження права користування житлом за громадянами, які хоча і правомірно вселилися у спірну квартиру власника, але на час розгляду справи не є членом його сім ’ ї. Тому в даному в випадку власник повинен звертатися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні правом власності, а не про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Проте, суд захищаючи права власності громадян, усуває перешкоди у користуванні цією власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Крім речових прав, існують також зобов’ язальні способи захисту права власності. Вони випливають із договорів та інших видів зобов’язань і мають конкретний характер.

До речових способів захисту права власності належать позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, позови про захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, і позови про визнання права власності.

Одним із основних способів захисту права власності є віндикаційний позов, який визначають як позов про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. По суті це позов власника, який не володіє майном повернути майно в натурі.

Завдяки негаторному позову захищаються права власника щодо здійснення права користування та розпорядження своїм майном, не пов’язаним із втратою власником володіння. Вимога відповідно до цього позову полягає в усуненні перешкод, які заважають власнику або іншому титульному володільцю здійснювати повно і незаперечно свої права користування і розпорядження майном.

Розглядаючи позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю, саме житловим приміщенням, шляхом зняття з реєстрації та покладення зобов’язання на Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб (далі ВГІРФО) ДМУ УМВС провести зняття з реєстрації є передчасними, оскільки відповідно до вимог ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 року № 1382- IV зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, остаточного рішення суду.

Найпоширенішою помилкою у таких випадках є безпідставне застосування ст. 391 ЦК України за відсутності підстав для виселення, передбачених ст. 116 ч. 1 ЖК УРСР, при вирішенні спорів про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення членів сім’ї власника.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.

При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням необхідно розрізняти правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла і членами його сім’ї, а також членами сім’ї колишнього власника житла. Так, у першому випадку власник житла має право вимагати визнання колишнього власника таким, що втратив право на користування, та зняття його з реєстрації. При цьому втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла.

Так, судами часто при визнанні особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, одночасно вирішують питання про зняття особи з реєстрації.

У постанові Верховного Суду України від 16.01.2012 року зазначено, що вирішення питання про зняття особи з реєстрації обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування якої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства. ( ст.ст. 71, 72, 116, 156, ЖК УРСР; ст. 405 ЦК України). Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши водночас одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщення; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Закон № 1282- IV є спеціальним актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст. 7 даного закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язана з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Статтею 182 ЦК України ч. 1 встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом ( ст. 182 ч. 4 ЦК України, ст. 4 ЗУ від 01.07.2004 року № 1952- VI «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень») Зазначений закон діє в новій редакції від 01.01.2013 року державна реєстрація прав буде проводитись державним реєстратором прав на нерухоме майно органу державної реєстрації прав, нотаріусом, як спеціальним суб’єктом, на якого покладено функції державного реєстратора.

Так судом часто застосовують правила ст. 391 ЦК України до правовідносин, які регулюються Законом України від 11 грудня 2003 року № 1382- IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Таким чином, втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла.

Відповідно до ст. 9 ч. 4 ЖК УРСР ніхто не може бут виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.

Відповідно до ст. 116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім ’ ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Невід’ємною умовою становлення правової держави є дотримання прав і свобод громадянина, особливо тих, що гарантовані Конституцією. В умовах сьогодення у суспільстві все більш зміцнюється та виходить на перший план розуміння права на житло, як одного з природних і невід'ємних прав людини. Так, права людини, що невідривно пов'язані з житловими, встановлені та захищаються низкою нормативних актів, що діють в Україні.

Виселення являє собою не що інше, як примусове вилучення житлової площі і розглядається як крайній захід, що підлягає застосуванню тільки у випадках і в порядку, що прямо передбачені законом.

Для захисту житлових прав, а також запобіганню виселення з житлового приміщення без надання іншого житла, що в свою чергу породжує бездомність, особа має знати ряд випадків, коли таке виселення не допускається.

Житлове законодавство встановлює три види виселення:

1) з наданням іншого благоустроєного житлового приміщення;

2) з наданням іншого житлового приміщення;

3) без надання житлового приміщення.

Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України позбавити громадянина житла можна лише на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 109 Житлового кодексу УРСР (далі - Кодекс) виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення всі громадяни, що мешкають у ньому, зобов’язані на письмову вимогу кредитора або нового власника цього жилого приміщення добровільно звільнити його протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Крім того, нещодавно, 18.03.2015 року Верховний Суд України у справі № 6-39цс15 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку зробив правовий висновок про те, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР).

Цивільні справи позовного провадження, що були розглянуті Комунарським районним судом м.Запоріжжя у 2014 році.

Судом було розглянуто 2581 справ з позовного провадження, з них:

Спори, що виникають із житлових правовідносин – 140 справи, з них:

- про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням – 82 справи;

- про вселення – 20 справ;

- про стягнення плати за користування житлом – 2 справи.

Комунарським районним судом м.Запоріжжя розглянуто у 2013 році 229 цивільні справи по спорам, що виникають із житлових правовідносин, з них:

- про виселення – 18 справ;

- про стягнення плати за користування житлом – 47 справ;

- про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням – 63 справи.

Комунарським районним судом м.Запоріжжя розглянуто у 2014 році 140 цивільні справи по спорам, що виникають із житлових правовідносин, з них:

- про виселення – 20 справ;

- про стягнення плати за користування житлом – 2 справ;

- про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням – 82 справи.

З аналізу вищезазначених показників можна зробити висновок, що у 2014 році спостерігається збільшення показників розгляду справ про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, проте спостерігається значне зменшення кількості розгляду справ про стягнення плати за користування житлом та інш. спорів, що виникають із житлових правовідносин.

Статистика розгляду цивільних справ по спорам, що виникають з житлових правовідносин суддями Комунарського районного суду м.Запоріжжя за 2014 (2013) роки.

	Всього розглянуто справ	В позові відмовлено	Закрито провадження по справі	Позовну заяву залишено без розгляду	Позовну заяву задоволено у повному обсязі	Позовну заяву задоволено частково	Справу передано іншому суду
Боровікова А.І.	17/16	4/2	0/0	4/6	6/8	3/0	0/0
Герасименко С.Г.	2/0	0/0	0/0	0/0	2/0	0/0	0/0
Дмитрієва М.М.	24/28	1/1	2/0	6/5	10/18	5/4	0/0
Кулик В.Б.	14/1	3/0	0/0	2/0	9/1	0/0	0/0
Михайлова А.В.	9/19	0/1	0/2	0/6	9/10	0/0	0/0
Наумова І.Й.	7/34	1/2	0/1	0/9	4/17	2/5	0/0
Піх Ю.Р.	15/44	3/5	0/1	1/5	8/25	3/7	0/1
Стоматов Е.Г.	21/28	1/1	0/0	5/2	13/22	2/3	0/0
Тучков С.С.	10/15	0/6	0/0	2/3	4/5	4/1	0/0
Холод Р.С.	19/36	3/1	0/0	2/9	12/23	2/3	0/0
Ярошенко А.Г.	2/8	0/0	0/0	0/1	1/6	0/1	1/0

У 2013 році Комунарським районним судом м.Запоріжжя розглянуто 229 цивільних справ по спорам, що виникають із житлових правовідносин, з них:

Про виселення – 18 справ: із задоволенням позову у повному обсязі - 8 справ, із частковим задоволенням позову – 3 справ, відмовлено у позові – 3 справи, залишено без

розгляду – 4 справи.

Апеляційним судом Запорізької області з вищезазначеної категорії 1 рішення залишено без змін, 1 рішення змінено, 1 рішення в частині скасовано.

Так, Апеляційним судом Запорізької області рішення суду першої інстанції за позовом ВЧ 3033 ВВ МВС України до Ляшун Ж.М. та інш. про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням та виселення з житлового приміщення та зустрічний позов Ляшун Ж.М. та інш., до ВЧ 3033 внутрішніх військ МВС України про визнання права користування жилим приміщенням в частині відмови у позові ВЧ 3033 скасовано, оскільки суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про відмову у задоволенні первісного позову через сплив строку позовної давності, так як було встановлено, що права позивача за первісним позовом не порушені, застосування строку позовної давності є помилковим. Апеляційний суд Запорізької області погодився з висновками суду, що оскільки на теперішній час Ляшун Ж.М. проходить подальшу службу у ВЧ 3029 без переїзду до іншої місцевості, має трудовий стаж більше 10 років, а тому немає правових підстав для визнання її такою, що втратила право користування квартирою №13 будинку №51 по вул. Радіо в м. Запоріжжі та виселення, оскільки іншого приміщення їй із сім’єю за новим місцем проходження служби не надано. Ляшун Ж.М. на законних підставах вселилася у спірну квартиру, з нею; проживають члени її сімї донька Шевчук Л.В. та мати Ляшун К.П., то останні нарівні з наймачем мають право користуватися спірним жилим приміщенням.

Апеляційним судом Запорізької області рішення суду першої інстанції за позовом Олефіренка Василя Григоровича до Ліфанова Андрія Юрійовича, Олефіренко Світлани Василівни, Олефіренка Євгенія Олександровича про виселення з квартири, третя особа – Міське комунальне підприємство «Основаніє» в частині відмови позовних вимог про виселення Ліфанова А.Ю. скасовано та ухвалено нове про задоволення позовних вимог

Олефіренко В.Г. про виселення Ліфанова з спірної квартири, оскільки вирішуючи даний спір, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки доводам Олефіренко В.Г. про те, що Ліфанов А.Ю. вселився в спірну квартиру без його згоди з порушенням вимог та порядку, встановлених ст.ст.64,65 ЖК України і у порушення ст.100 ЖК України проводить перепланування спірної квартири також без згоди наймача Олефіренко В.Г..

Про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням – 63 справи: із задоволенням позову у повному обсязі - 41 справи, із частковим задоволенням позову – 7 справ, відмовлено у позові – 1 справа, залишено без розгляду –14 справ.

Апеляційним судом Запорізької області з вищезазначеної категорії 2 рішення залишено без змін, 1 рішення змінено, 1 рішення скасовано.

Так, Апеляційним судом Запорізької області рішення суду першої інстанції за позовом ЗМР до Ваніної Т.В. та інш. про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення без надання іншого жилого приміщення та за зустрічним позовом Ваніної О.Ю. до ЗМР, Ваніної Т.В., МКП «Основаніє» про визнання права користування житловим приміщенням скасовано та ухвалено нове, яким у позові ЗМР до Ваніної Т.В. та інш. про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення без надання іншого жилого приміщення відмовлено та у зустрічному позові Ваніної О.Ю. до ЗМР, Ваніної Т.М., МКП «Основаніє» про визнання права користування житловим приміщенням відмовлено, оскільки у рішенні відсутні мотиви, з яких суд вважав встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, не наведено, які докази взято до уваги, а які відхилено, не відображені результати оцінки доказів, не наведено мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Враховуючи те, що Ваніна Т.В. пропрацювала понад 10 років двірником, у зв’язку з чим їй і було надано спірне службове житлове приміщення, вона має передбачену законом пільгу і не підлягає виселенню без надання іншого житлового приміщення. Задовольняючи позовні вимоги про визнання Ваніної Т.В. такою, що втратила право користування житловим приміщенням у спірній службовій квартирі у відповідності до ст. ст. 71, 72 ЖК України суд не навів належних та допустимих доказів, на підставі яких дійшов такого висновку. Позовні вимоги за зустрічним позовом не відповідають вимогам житлового законодавства, оскільки вказана особа вселилася до службового житлового приміщення до особи, якій вказане приміщення надавалося у зв’язку з характером праці і підлягає виселенню у разі виселення цієї особи.

Апеляційним судом Запорізької області рішення суду першої інстанції за позовом Базелюк Тамари Євграфівни, Руденко Людмили Дмитрівни до неповнолітнього Шевелева Антона Олександровича та його законного представника Шевелева Олександра Анатолійовича, треті особи: районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування, СГІРФО Комунарського РВ ЗМУ ГУМВС України в Запорізькій області, про позбавлення права користування житловим приміщенням та зняття з місця реєстрації скасовано та ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог Базелюк Тамари Євграфівни, Руденко Людмили Дмитрівни до неповнолітнього Шевелева Антона Олександровича та його законного представника Шевелева Олександра Анатолійовича про позбавлення права користування житловим приміщенням та зняття з місця реєстрації з інших правових підстав. Відмовляючи у задоволенні вимог позивачів про позбавлення неповнолітнього Шевелева Антона Олександровича права користування житловим приміщенням, суд правильно виходив із того, що він не проживав в житловому будинку №183А по вул. Калініна в м. Запоріжжя з поважних причин, проте, суд застосував до спірних правовідносин ст. ст. 71, 163 ЖК України. При цьому судом не враховано, що вказані норми регулюють правовідносини між наймачами жилих приміщень та членами їх сім`ї з приводу користування жилою площею у приміщеннях державного та громадського житлового фонду, а не у приміщеннях, які належать особам на праві приватної власності. Крім того, позивачі просили вирішити спір на підставі ст.ст. 29, 405 ЦК України.

Про стягнення плати за користування житлом – 47 справ: із задоволенням позову у повному обсязі - 41 справи, із частковим задоволенням позову – 7 справ, відмовлено у позові – 1 справа, залишено без розгляду –14 справ.

Апеляційним судом Запорізької області з вищезазначеної категорії 7 рішень залишено без змін, 1 рішення змінено.

Так, Апеляційним судом Запорізької області рішення суду першої інстанції за позовом Концерну «Міські теплові мережі» до Осоненко Олени Володимирівни, Осоненка Юрія Олександровича про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення, централізованого постачання гарячої води змінено в частині розміру стягнутого боргу та судових витрат, зменшивши стягнуту з Осоненко Олени Володимирівни та Осоненка Юрія Олександровича в солідарному порядку на користь Концерну МТМ» заборгованість до 236,94 грн. та судові витрати до 23.69 грн. Колегія погоджується з висновками суду про доведеність позову Концерну, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону, але не погоджується з відмовою у застосуванні строку позовної давності з огляду на наступне. Позов пред’явлено 12.11.2012р.. тому в межі строку позовної давності входить тільки період з 12.11.2009р., внаслідок чого заборгованість можливо стягнути тільки за період з 12.11.2009р. по 30.11.2009р.. Висновок суду про переривання строку позовної давності у зв»язку з подання концерном до суду заяви про видачу судового наказу є помилковим, оскільки у прийнятті вказаної заяви ухвалою суду було відмовлено, тому в такому разі подання заяви не перериває позовну давність. Отже, суд безпідставно відмовив в застосуванні за заявою відповідача позовної давності до вимог, які виникли до 12.11.2009р. При цьому, колегія вважає, що застосування позовної давності не впливає на розмір абонентної плати у сумі 21,30 грн.. оскільки це є місячний платіж в твердій сумі та не є платою за послуги, та сплачується в однаковому розмірі щомісячно, незалежно від кількості днів місяця, за який виникла заборгованість.

Інші спори, що виникли із житлових правовідносин – 101 справи: із задоволенням позову у повному обсязі - 50 справи, із частковим задоволенням позову – 9 справ, відмовлено у позові – 14 справ, залишено без розгляду –23 справ.

Апеляційним судом Запорізької області з вищезазначеної категорії 15 рішень залишено без змін, 4 рішення скасовано, 1 рішення змінено.

У 2013 році було оскаржено 35 рішень вищезазначеної категорії, із них – залишено без змін – 25 (71%), скасовано – 4 (11%), змінено – 6 (17%).

Показники якості розгляду цивільних справ по спорам, що виникають із житлових правовідносин за 2014(2013) роки по суддям.

Судді	2014 рік			2013 рік
Судді	Без змін	Скасовано	Змінено	Без змін	Скасовано	Змінено
Герасименко С.Г.	1	0	0	0	0	0
Боровікова А.І.	1	1	0	0	0	0
Дмитрієва М.М.	3	0	0	3	0	1
Стоматов Е.Г.	1	1	0	3	0	2
Наумова І.Й.	3	0	0	5	0	0
Піх Ю.Р.	2	1	0	4	0	0
Холод Р.С.	1	0	0	5	1	1
Кулик В.Б.	1	1	0	0	0	0
Михайлова А.В.	0	0	1	2	1	0
Тучков С.С.	0	0	0	2	1	2
Ярошенко А.Г.	1	0	0	1	1	0
Всього:	14	4	1	25	4	6

У 2014 році було оскаржено 19 рішень вищезазначеної категорії, із них – залишено без змін – 14 (74%), скасовано – 4 (21%), змінено – 5 (17%).

Показники якості розгляду цивільних справ по спорам, що виникають із житлових правовідносин за 2014 рік.

У 2014 році Комунарським районним судом м.Запоріжжя розглянуто 140 цивільні справи по спорам, що виникають із житлових правовідносин, з них:

Про виселення – 20 справ: із задоволенням позову у повному обсязі - 9 справ, із частковим задоволенням позову – 5 справ, відмовлено у позові – 3 справи, залишено без розгляду – 3 справи.

Апеляційним судом Запорізької області з вищезазначеної категорії 4 рішення залишено без змін, 1 рішення змінено.

Так, Апеляційним судом Запорізької області рішення суду першої інстанції за позовом Сєдої Н.А. до Мамчур В.М. та інш. про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення скасовано в частині, так як за відсутністю передбачених ч.1 ст.116 ЖК України підстав для виселення відповідача Мамчура В.М. зі спірної квартири, застосування судом ст.391 ЦК України при вирішенні питання щодо його виселення на вимогу власника Сєдої Н.А. було безпідставним, а тому рішення суду в цій частині скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні зазначених вимог відмовлено.

Інші оскаржені рішення даної категорії апеляційною інстанцією залишені без змін.

Так, наприклад, Апеляційним судом Запорізької області рішення першої інстанції за позовом ТОВ «СоцСфера» до Кожадєй О.А. про виселення та стягнення заборгованості залишено без змін, оскільки суд першої інстанції постановив обґрунтоване рішення про задоволення вимог позивача, власника гуртожитку, про виселення відповідача без надання іншого приміщення, так як відповідач проживав у гуртожитку та користувався послугами з утримання будинку та прибудинкової території і комунальними послугами, однак оплату не проводив.

Про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням – 82 справи: із задоволенням позову у повному обсязі - 53 справи, із частковим задоволенням позову – 13 справ, відмовлено у позові – 4 справи, залишено без розгляду –11 справ, закрито провадження – 1 справа.

Апеляційним судом Запорізької області з вищезазначеної категорії 4 рішення залишено без змін, 3 рішення скасовано.

Так, Апеляційним судом Запорізької області рішення суду першої інстанції за позовом Шпак В.С. до Мишустіної Т.В. законного представника малолітніх Шпак В.Р., Шпак В.Р., треті особи: Шпак В.М., Шпак С.В., Шпак Р.В., орган опіки та піклування районної адміністрації по Комунарському району Запорізької міської ради про усунення перешкод у користуванні власності шляхом визнання особи як такою що втратила право користування житловим приміщенням, скасовано і ухвалено нове, яким позовні вимоги позивача Шпак В.С. задоволені, в зв'язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального права. Суд, відмовляючи у позові, не вірно дійшов висновку, що реєстрація дітей в квартирі позивача за адресою: м. Запоріжжя, вул. 40-річчя Перемоги, будинок № 57-а, квартира № 84 не обмежує законного власника Шпак В.С. в праві розпоряджатися своїм майном, чим завдається істотна шкода його інтересам, оскільки неповнолітні діти не користуються спірним житловим приміщенням, будь-яких витрат на утримання житла їх представники не несуть. З огляду на положення ст.156 ЖК України з урахуванням норм ст.405 ЦК України, малолітні Шпак Вероніка та Шпак Віолетта втратили право користування спірним житловим приміщенням.

Так, Апеляційним судом Запорізької області рішення суду першої інстанції за позовом Аскерова М.Х. до Аскерова А.Х., третя особа відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Комунарського РВ ГУМВС України в Запорізькій області про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення та визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, задовольняючи позов про виселення відповідача, не врахував, що відповідач у порядку, встановленому законом набув право користуватися займаним приміщенням, оскільки поселився у будинок за згодою позивача як член його сім'ї та підстав, передбачених законом для виселення відповідача не вбачається, оскільки позивачем у порушення вимог

ст. ст. 10, 60 ЦПК України, доказів створення відповідачем неможливості співжиття в одному будинку не надано. Посилання в позові на те, що відповідач не приймає участі в оплаті комунальних послуг та утриманні житла, не є передбаченими законом підставами для його виселення, зважаючи на встановлений нормами цивільного та житлового законодавства інший спосіб захисту прав власника у такому випадку.

Також, Апеляційним судом Запорізької області рішення суду першої інстанції за позовом Кафанової К.О., та інш. до Руцького В.В. в особистих інтересах та інтересах неповнолітньої Руцької Д.В., Руцького Д.В., треті особи Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району м. Запоріжжя, МКП „Основаниє” про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, яким позовні вимоги задоволені частково, скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги позивачів в частині задоволено. Апеляційний суд Запорізької області не погодився з висновками суду, що позивачами всупереч вимогам ст. 60 ЦПК України не надано достатніх доказів на підтвердження тієї обставини, що останні не проживають у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, крім того, будучі неповнолітньою, відповідачка Руцька Д. не має можливості у повній мірі реалізувати своє право користування житловим приміщенням у спірній квартирі, позбавлення права користування останньої жилою площею у спірній квартирі позбавить право неповнолітньої дитини на прийняття участі у приватизації зазначеної квартири. Оскільки, на реєстрацію за місцем реєстрації батьків їх неповнолітніх дітей письмової згоди всіх інших повнолітніх зареєстрованих осіб цієї спірної квартири не було потрібно.

З усієї кількості оскаржуваних рішень суду першої інстанції більшість з них апеляційним судом Запорізької області залишено без змін.

Так, Апеляційний суд Запорізької області погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволені позову Пугач А.О., Пугача В.О. до Боровик Т.О., Боровик О.О., треті особи: МКП «Основаніє», управління державної міграційної служби Комунарського РВ ЗМУ УМВС України в Запорізькій області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку, оскільки суд не мав підстав визнавати відповідачів Боровик Т.О. та Боровик О.О. такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, квартирою яка знаходиться за адресою вул. Малиновського, буд. 16, кв.129 у м. Запоріжжя шляхом зняття їх з реєстраційного обліку, оскільки дана обставина порушує їх права, як власника майна, оскільки за рішенням суду вони є власниками частини квартири, право власності на яку зареєстровано у встановленому законному порядку.

Про стягнення плати за користування житлом – 2 справи: із задоволенням позову у повному обсязі - 1 справа, відмовлено у позові – 1 справа, залишено без розгляду –0 справ.

Інші спори, що виникли із житлових правовідносин – 37 справ: із задоволенням позову у повному обсязі - 14 справи, із частковим задоволенням позову – 4 справ, відмовлено у позові – 8 справ, залишено без розгляду –8 справ.

Апеляційним судом Запорізької області з вищезазначеної категорії 6 рішень залишено без змін, 1 рішення скасовано.

Так, Апеляційним судом Запорізької області рішення суду першої інстанції за позовом Олефіренко А.В. до Олефіренко С.В. та інш., треті особи: Олефіренко В.Г., МКП «ОСНОВАНІЄ», Запорізька міська рада про визнання права користування квартирою, скасовано, оскільки задовольняючи позов та визнаючи за позивачем право користування спірною квартирою, суд першої інстанції виходив із того, що позивач Олефіренко А.В. є сином наймача спірної квартири Олефіренко В.Г., вселився після тимчасового не проживання в спірній квартирі з його згоди на правах члена його сім»ї веде з батьком спільне господарств та виконує обов»язки члена сім»ї наймача, приймаючи участь в оплаті комунальних платежів, а тому відсутність згоди інших мешканців квартири не може позбавляти його єдиного житла

Проте колегія не погодилася з такими висновками суду, оскільки вони суперечать положенням ст. 65 ЖК України.

Відповідно до статті 65 ЖК України, наймач вправі у встановленому порядку письмової згоди всіх проживаючих сумісно з ним членів сім»ї вселити в займане ним житлове приміщення свого подружжя, дітей, батьків, а також інших осіб. Особи, які вселились, житлове приміщення в якості членів сім»ї наймача, набувають рівне з іншими членами сім право користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та проживаючими з ним членами сім»ї не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно з роз’ясненнями, наданими в пункті 9 постанови Пленуму Верховного суду України N 2 від 12.04.1985 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи прописані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним. певний порядок користування жилим приміщенням. При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 15 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Однак відсутність письмової згоди членів сім’ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

За змістом вказаної норми закону та роз’яснень постанови Пленуму ВСУ слідує, що обов’язковою умовою для визнання вселення особи в житлове приміщення законним є письмова згода на це всіх проживаючих з наймачем членів сімї. Та тільки за дотримання цієї умови особа набуває права користування житловим приміщенням. Потрібно довести хоча б ті обставини, що при вселенні вони висловлювати таку згоду. Проте такої згоди на вселення в спірну квартиру з боку Олефіренко С.В. і Олефіренко С.О. позивач не отримав, вони її ніколи не висловлювати, а є категорично проти вселення позивача до квартири, що унеможливлює визнати законним його вселення в житлове приміщення, а тому і визнати за ним право користування цим житловим приміщенням. Крім того, з досліджених судом доказів достеменно не відслідковується, що позивач проживає в спірній квартирі постійно, а вбачається, що або тимчасово, або просто щоденно навідується до неї.

Отже, колегія вважає, що є недоведеним факт постійного проживання позивача в спірній квартирі. Таким чином, періодичним відвідуванням квартири та періодичним проживанням в ній протягом лютого 2013р.-27.12.2013р. ( день подання позову), позивач не набув на неї права користування, оскільки вселився в неї не у встановленому законом порядку.

ПРОБЛЕМИ КОЛІЗІЇ НОРМАТИВНИХ АКТІВ У ЖИТЛОВІЙ СФЕРІ

Для внесення чіткості в український законодавчий процес вказана проблема потребує розуміння, що розвиток цивільного права полягає не у врегулюванні всього кола суспільних відносин у житловій сфері, а в прийнятті нового ЖК, який має враховувати особливості правового регулювання. Новий ЖК не повинен відтворювати положення чинного ЦК, як це має місце у проекті ЖК. В ньому мають бути зосереджені загальні цивільно-правові засади. ЖК має визначати, зокрема: зобов’язання, що виникають при будівництві житла, підстави переведення придатних для проживання жилих квартир у нежилі, правовий режим ЖБК та товариств співвласників багато квартирного жилого будинку, особливості виникнення права власності на житло; особливості цивільно-правової відповідальності власників і користувачів квартир (будинків), управління житловим фондом, правовий режим житлового фонду соціального призначення тощо.

Зміст житлових правовідносин, їх правова природа, полягає у забезпеченні реалізації конституційних прав на житло (соціальної справедливості, свободи вибору, недоторканості права власності, захисту від будь-яких зазіхань тощо). Спеціальне житлове законодавство має встановлювати специфіку суспільних відносин з приводу встановлення особливостей здійснення права власності на житло; користування житлом власником та членами його сім’ї; дотримання прав не власників при переході права власності на житло; особливості користування загальним майном співвласників житла; встановлення відповідності будівель житловим; спільне утримання жилих приміщень та управління багатоквартирними будинками; особливості створення та діяльності житлових, житлово-будівельних кооперативів, товариств співвласників житла;

Разом з тим виникає необхідність закріплення у ЦК України поняття норми безпечного користування жилою площею з урахуванням факту проживання різностатевих осіб, чисельності, вікового складу сім’ї; ступеня родинності членів сім’ї; особливих потреб осіб із фізичними вадами, одиноких людей та людей похилого віку. Обмеження щодо максимального розміру житла мають встановлюватися відповідно до принципу справедливості, що полягає у диференційованому встановленні прав та обов’язків власників, які полягають у встановленні норм підвищеної оплати за комунальні послуги та оподаткування об’єктів нерухомості.

Правове регулювання житлових відносин має здійснюватися на підставі ЖК, як спеціального нормативного акта перехідного періоду, що зумовлено соціально-економічними умовами розвитку суспільства, переходом України до сучасних Європейських норм і стандартів, що викликає необхідність приведення чинного ЖК у відповідність із відповідними положеннями ЦК з метою підвищення юридичних гарантій захисту житлових прав громадян. Існують різні теоретичні, практичні причини виникнення проблем розвитку житлового законодавства, серед них найбільш вагомими є: тривале прийняття Проекту Житлового кодексу України; відсутність концептуальних ідей оновлення житлового законодавства; відсутність чіткого порівняльного аналізу законодавства, судової практики навколо житла у Європейському Союзі та країн СНД; відсутність нормативного регулювання ріелторської діяльності щодо житла.

Розв’язання поставленої проблеми можливо при визначенні шляху розвитку житлового законодавства.

При виборі шляху розвитку – прийняття нового Житлового кодексу чи регулювання житлового питання окремими галузями права, слід звернутися до досвіду розвитку житлового законодавства у деяких країнах світу. Необхідність прийняття нового Житлового кодексу України викликана: розширенням кола розрізнених та неузгоджених між собою нормативних актів, що регулюють житлові відносини; зміною змісту права на житло; виникненням нових шляхів набуття та відчуження житла; розвитком законодавства соціального забезпечення житлом, в тому числі дітей і молоді, інвалідів, людей похилого віку, мігрантів; потребою в приведенні законодавства України до стандартів ЄС. Прийняття нового Житлового кодексу, як окремого кодифікованого акту в системі законодавства України обумовлено єдиною метою – систематизувати житлове законодавства, уніфікувати терміни, упорядкувати правове регулювання нових житлових відносин. У новому житловому законодавстві необхідно втілювати сучасні підходи у вирішенні житлових потреб громадян. Слід звернути увагу на те, що прийняття Житлового кодексу України є природним кроком в системі оновлення житлового законодавства Таке оновлення потребує закріплення в концепції розвитку житлового законодавства. На жаль, з початку приватизації житлового фонду, ця концепція державної житлової політики на державному рівні не була впроваджена вжиття. Тому, на цей час, концепція розвитку житлового законодавства повинна вже розвиватися в рамках більш широкої – концепції державної житлової політики. Таким чином, житлове законодавство повинно розвиватися як комплексна галузь. Під правом на житло, слід розуміти гарантовану законом можливість практичної реалізації суб’єктивних житлових прав для задоволення власних житлових потреб, що полягають у реальному володінні та користуванні жилими приміщеннями у будинках різних форм власності, при забезпеченні державою режиму недоторканості жилих приміщень. В перехідних умовах має бути створена оптимальна система задоволення житлових потреб громадян України не тільки на праві власності, а й користування з гарантованою можливістю кожному користуватися встановленим законодавством мінімумом жилої площі у жилих будинках всіх форм власності; право на поліпшення житлових умов має бути реальним і гарантованим законом правом.

Державна політика України у сфері розвитку нормативно-правового забезпечення діяльності житлового господарства має на меті формування сучасної системи правового регулювання взаємовідносин у цій сфері.

Пріоритетними напрямами формування нормативно-правової бази у сфері державної житлової політики має бути постійний аналіз чинних актів законодавства; виявлення прогалин та протиріч у чинному законодавстві; забезпечення першочергової розробки та розгляду проектів законодавства з питань: розвитку державного регулювання на монопольних ринках комунальних послуг; удосконалення тарифної політики у сфері житлово-комунальних послуг; розвитку фінансових механізмів залучення коштів на капітальний ремонт житла та запровадження енергозберігаючих технологій; розвитку житлового фонду, призначеного для надання у найм; соціального захисту громадян щодо забезпечення їх житлом на основі адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

Висновки і пропозиції

Результати проведеного аналізу свідчать про те, що судді Комунарського районного суду м.Запоріжжя переважно правильно з дотриманням чинного законодавства вирішують справи що виникають із житлових правовідносин про що свідчить показник якості розгляду справ даної категорії.

Аналіз розгляду справ, що виникають з житлових правовідносин за 2014 рік

Висновки і пропозиції