Узагальнення практики спорів з договірних правовідносин за 2014 рік

 УЗАГАЛЬНЕННЯ

практики спорів з договірних правовідносин за 2014 рік 

Узагальнення проведено з метою вивчення правильності застосування чинного законодавства, що регулює договірні правовідносини, виявлення спірних питань, найбільш характерних помилок, які допускаються судом при розгляді справ зазначеної категорії, та з’ясування можливих шляхів їх вирішення.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Найбільш розповсюджені спори, які виходять з договорів:

- купівлі-продажу (гл. 54 ЦК України)

- дарування (гл. 55 ЦК України)

- найму (оренди) (гл. 58 ЦК України)

 - надання послуг (гл. 63 ЦК України)

- страхування (гл. 67 ЦК України)

 - позики, кредиту, банківського вкладу (гл. 71 ЦК України)

- підряду (гл. 61 ЦК України).

Здійснюючи судочинство по цивільним справам по спорам, що виникли із договірних відносин суд керується:

 o   Конституцією України;

o   Цивільним кодексом України;

o   Цивільним процесуальним кодексом України;

o   Законами України;

o   Постановою Пленуму ВСУ «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» №9 від 01.11.1996р.;

o   Постановою Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»;

o   Постановою Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»;

o   Постановою Пленуму Вищого Господарського суду України № 12 від 29.05.2013р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна»;

o   Постановою Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 3 від 01.03.2013 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ       »;

o   підвідомчими актами.

 Також суд приймає до уваги при вирішенні вище зазначених спорів:

o   узагальнення Верховного суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24.11.2008 р.;

o   узагальнення ВСУ судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування від 11.11.2011 року;

o   узагальнення ВСУ судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин від 11.11.2011 року.

 Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

 Підвідомчість та підсудність.

Для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого рішення суд першочергово вирішує питання підвідомчості (юрисдикції) та підсудності.

При з’ясуванні питання щодо належності справи до розгляду в порядку цивільного судочинства суд першої інстанції має керуватися вимогами статей 15, 16 ЦПК України, відповідно до яких суди розглядають справи, що стосуються цивільних правовідносин, і при цьому не допускати об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Зокрема, при визначенні судової юрисдикції суди мають виходити з того, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов’язані між собою і окремий їх розгляд неможливий.

Разом з тим, позов банку до юридичної особи – поручителя із залученням фізичної особи – позичальника як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

З’ясовуючи процесуальні питання про територіальну підсудність, суди повинні керуватися статями 108-117 ЦПК України.

При вирішенні питання про відкриття провадження у справах, що виникають із договірних правовідносин, суди застосовують ст.119 ЦПК України - загальні вимоги до позовної заяви, а залежно від предмета та підстави позову - і вимоги, які містяться у спеціальному законодавстві.

Якщо предметом позову є питання, які виникли з приводу нерухомого майна, застосовується передбачене ст. 114 ЦПК України правило виключної підсудності.

 В цілому суди правильно вирішували ці питання.

Статистичні данні.

Статистика розгляду цивільних справ по спорам, що виникли із договірних відносин, які знаходились в провадження суду у 2014 року

У 2014 року в провадженні Комунарського районного суду розглянуто 1163 цивільна справа по спорам, що виникли із договірних відносин, з них:

Цивільні справи по спорам, що виникли із договірних відносин, які розглянуто у 2014 року

Порівняння стану розгляду справ по спорам, що виникли із договірних відносин

у 2013 року та у 2014 року

Висновок: з аналізу вищезазначених показників можна зробити висновок, що у 2014 році спостерігається збільшення показників розгляду справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу та купівлі-продажу, проте спостерігається незначне зменшення кількості розгляду справ за договорами про надання послуг, страхування, дарування, найму (оренди).

У даному аналізі проаналізовано стан розгляду Комунарським районним судом м.Запоріжжя справ по спорам, що виникають із договірних правовідносин за 2014 роки, згідно річних статистичних звітів.

Статистика розгляду цивільних справ по спорам, що виникли із договірних відносин, які знаходились в провадження суду у 2014 року

по суддям

Якість розгляду суддями справ по спорам, що виникли із договірних відносин

Висновок: з 1163 розглянутих справ оскаржено – 79, що складає 7 %, з них: 40 рішень/ухвал залишені без змін, що складає – 50% з оскаржених, змінено 8, що складає 10%, та скасовано 13 рішень/ухвал , що складає 16%.

Аналіз змінених та скасованих рішень суду І інстанції

Ø  спори за договорами кредиту з фінансовими установами.

Проаналізувавши практику Апеляційного суду Запорізької області можливо зазначити найпоширеніші помилки.

1.      Не правильне застосування строків позовної давності

1-1. При вирішенні справи у разі застосування строку позовної давності, як до основного зобов’язання так і додаткового (пеня) необхідно враховувати вимоги ч. 1 ст. 259 ЦК України, згідно якої позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. 

·          Так, рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2014 року (с. Піх Ю.Р.) в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором з Стецюри И.О. відмовлено на підставі пропуску трирічного строку позовної давності.

Однак, рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 10 березня 2015 р. вказане рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя скасовано та ухвалено нове про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк». Підставою для скасування рішення стало не правильне застосування норм матеріального права, а саме: не застосування ч. 1 ст. 259 ЦК України, згідно якої позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

З матеріалів справи вбачається, що при укладенні договору між ПАТ КБ «ПриватБанк» та Стецюрою Н.О. остання надала згоду, що заява разом із запропонованими банком Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка" "Стандарт"), тарифами складає між позичальником і банком кредитно- заставний договір, засвідчивши її своїм підписом. Відповідно до п. 5.5. Умов - термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафів) встановлюється сторонами тривалістю у 5 років.

Таким чином, сторони у письмовій формі домовились про збільшення строку позовної давності відносно стягнення заборгованості за кредитом до п’яти років, що передбачено ст. 259 ЦК України.

·       Схожа помилка допущена у рішенні Комунарського районного суду                     м. Запоріжжя від 31.10.2014 року (с. Холод Р.С.), яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Задовольняючи позов ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» в частині стягнення пені за прострочення оплати за кредитним договором частково та стягуючи з відповідача пеню за один рік передуючий подачі позову до суду, суд виходив з того, що в силу ст. 258 ЦК України, до вимог про стягнення неустойки, штрафу, пені застосовується позовна давність в один рік.

Апеляційний суд Запорізької області з таким висновком суду першої інстанції не погодився, скасував зазначене рішення та 14.01.2015 року виніс нове, яким змінив рішення в частині пені на підставі того, що згідно з умовами кредитного договору його складовою є Умови та Правила надання банківських послуг. Пунктом 1.7.31 цих Умов позовну давність за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за сторонами встановлено тривалістю 50 років, що відповідає ч. 1 ст. 259 ЦК України.

З даним пунктом Умов боржник ознайомився та погодився, про що свідчить його підпис на заяві та вказаний пункт недійсним у встановленому законом порядку не визнавався.

При вирішенні спору судом першої інстанції зазначене залишено поза увагою, а тому безпідставно застосовано до вимог про стягнення пені спеціальний строк в один рік.

Крім того, суд не звернув увагу, що заяву про застосування строку позовної давності відповідач не надавав.

Однак, необхідно звернути увагу на те, що 11.03.2015 року Верховний суд України висловів правову позицію по справі № 6-16цс15, в якій зазначено, що згідно з ч. 2,3 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності.

Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає.

У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими.

Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.

 Аналогічний правовий висновок Верховний суд України висловив при розгляді справи № 6-240цс14.

1.2. Щодо неможливості застосування строку позовної давності без заяви відповідача.

Постановою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 7 від 07.02.2014 року пункт 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 року було викладено в новій редакції: «При застосуванні положення пункту 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" , яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, суди мають виходити з того, що у системному зв'язку з ч.11 ст. 11 зазначеного Закону ця вимога стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямована на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту. У зв'язку із чим та враховуючи, що ЦК України не передбачає заборони пред'явлення окремих вимог у зв'язку з пропущенням строку позовної давності, при вирішенні таких спорів, суди повинні враховувати положення ЦК про позовну давність.

1.3.            Щодо обчислення строків позовної давності.

Так, рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 03 липня 2014 року (с. Михайлова А.В.) позов ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором з Многодєтної С.І. задоволено в повному обсязі.

Однак, рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 21 серпня 2014 року вказане рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя змінено та ухвалено нове про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк». Підставою для скасування рішення стало не застосування позовна давність щодо кожного з платежів.

19.11.2014 року Верховний суд України висловів правову позицію по справі №     6-160цс14, в якій зазначено, що перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.

Аналогічний правовий висновок Верховний суд України висловив при розгляді справи № 6-240цс14.

Ø  спори за договорами іпотеки

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2014 року (с. Ярошенко А.Г.) відмовлено в задоволені позову ПАТ КБ «Державний ощадний банк України» до Кудимової Т.В. про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Зустрічний позов Кудимової Т.В. про визнання іпотечного договору недійсним – задоволено.

Однак, рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 05 червня 2014 року вказане рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя скасоване та ухвалено нове, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки; виселено Кудимову Т.В. та Кудимова М.А. з квартири; у задоволенні зустрічного позову відмовлено. В обґрунтування скасування апеляційний суд зазначив, що суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки), не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.

Але, необхідно звернути увагу на те, що 18.03.2015 року Верховний суд України висловів правову позицію по справі № 6-39цс15, в якій зазначено, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР).

Ø  спори за договорами дарування

·      Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11.2014 року 9с. Боровікова А.І.) позовні вимоги Рухадзе П.М. до Полонської О.А. про стягнення боргу за договором позики, задоволені.

Однак, рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 12 березня 2015 року рішення суду І інстанції змінено на підставі того, що згідно ст. 533 ЦК України, не можна враховувати еквівалент в іноземній валюті, якщо договором або законом встановлено інший порядок визначення грошового боргу.  

Проаналізувавши зміст розписки та дійшовши обґрунтованого висновку про укладення сторонами 19.07.2010 року договору позики на суму 36 000 грн., з умовою повернення до 01.03.2012 р., суд разом із тим помилково зазначив, що на користь позивача слід стягнути гривневий еквівалент 4 500 доларів США.

Цей правовий висновок суду не випливає ні зі змісту розписки позичальника від 19 липня 2010 року, ні з аналізу норм статей 1046. 1047 ЦК України, які визначають договір позики як реальний договір, укладений в момент передачі грошей, який підтверджується письмовою розпискою позичальника, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

·  Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24.12.2014 року (с.  Дмітрієва М.М.) позовні вимоги Білого С.М. до Кіжнера А.О. про стягнення інфляційних нарахувань, 3 % річних від суми боргу за договором позики та процентів від суми позики - частково задоволені.

Однак, рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 18 березня 2015 року зазначене рішення змінено на підставі того, що суд І інстанції не врахував , що право на одержання процентів за договором у позивача існувало до закінчення строку дії договору. Застосування облікової ставки Національного банку України, за ст. 1048 ЦК України, після закінчення строку дії договору суперечить умовам договору та вимагаи законодавства.

Ø  спори за договорами надання послуг

·      Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25.07.2014 року (с. Дмітрієва М.М.) позовні вимоги Горського А.О. до Андросова В.І. про стягнення боргу за договором про надання юридичних послуг, задоволено.

Однак, рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 15 жовтня 2014 року рішення суду І інстанції скасоване та ухвалено нове, яким від мовлено у задоволенні позову. В обґрунтування зазначено, що згідно з положенням ст. 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація, досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Аналогічна норма викладена в статті 28 Правил адвокатської етики.

Суд І інстанції не врахував вимоги ст. ст. 203. 901, 903 ЦК України, ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Правил адвокатської етики, не визначився з тим, які фактори сторонами договору бралися до уваги при визначенні розміру винагороди адвоката, чи може вважатися такий розмір розумно обґрунтованим для його виплати, з урахуванням обсягу, строків, результату дій.

ВИСНОВОК:

1. Судді Комунарського районного суду м. Запоріжжя при розгляді кримінальних справ з злочинів проти власності загалом дотримуються положень матеріального та процесуального права, про що свідчить статистика.

2. З метою подальшого недопущення виявлених Апеляційним  судом Запорізької області недоліків у рішеннях суду І інстанції необхідно при розгляді справ даної категорії більшу увагу приділяти строку позовної давності, а також обговорення недоліків на оперативній нараді.

Суддя Комунарського районного

суду м. Запоріжжя                                                                           В.Б. Кулик